Влітку я зі скрипом їхала в Іспанію. Війна, криза, «комусь гірше», «у мене все одно синдром хронічної втоми, відпустка як пластир на перелом», «а якщо потім не буде грошей?» — і ще кілька чортів, готових вчепитися в цю ідею.
Але, на щастя, я маю роботу, яку я дуже люблю і дуже не хочу вигоріти. «Наше головне етичне зобов’язання перед клієнтами — бути в ресурсі» — почула я від Ксенії Віттенберг під час супервізії, і погодилася. З початку війни моя практика зростає, і навантаження тепер відчутне, щоб бути уважнішою до свого стану.
А ще я люблю свою доньку і хочу, щоб її дитинство було таким, яким, у моїй уяві, має бути дитинство дитини. Це означає не пропускати поїздку на море, «бо війна», а їхати на море, незважаючи на те, що війна. Одне з найбільших моїх бажань — щоб Поліна запам’ятала цю війну лише словом. Я багато роблю для цього і через призму цього бажання мені легше приймати складні рішення.
І так, я не відпочила як раніше в мирний час (бо мене крило на кожному кроці: в аеропорту по прильоту, коли ми прийшли вечеряти в перший день в кафе, коли вперше заходили в море, коли я взяла свою першу чашку кави в старбакс...), але початок було покладено. Тому вже в жовтні я запланувала поїхати до Польщі — на кілька днів разом зі своєю соулмейт, а потім провести тиждень віч-на-віч з містом.
І після Польщі нарешті зрозуміла, як можу називати ці свої вилазки за кордон.
Це точно не відпустка — хоч я і зменшую кількість робочих годин, але працюю. І навчаюся. Ніколи б не поставила в одне речення «відпустку» і «травмафокусовану терапію». Точно не подорож — бо немає того смаку від неї, як до війни, немає насолоди, немає можливості розділити з тим, з ким хотілося б. Є постійний гіркий присмак болю, постійне порівняння «в мирному житті / в Україні зараз», постійна тривога за своїх людей і за свої міста. Час від часу піднімає голову провина вцілілого, але я її стишую.
Це, скоріше, перезавантаження. Спроба визирнути зі своєї «бульбашки», побути наодинці з собою, побачити щось гарне. Писати, як раніше, в кафе, їсти щось незвичне. Розглядати європейців: які вони стильні, вільні, усміхнені. Згадувати Кураж💔 Слухати музику мирного часу, роздивлятися будиночки, фантазувати на тему «де б я пожила, який балкон був би моїм». Гарно одягатися. Фотографувати. Цього разу — і на телефон, і на плівку. Не лякатися різких гучних звуків (хоча кого я обманюю, я все одно лякаюся).
Я рано лягала спати, почала робити масаж сухою щіткою вранці і ввечері, виходила на вулицю і йшла куди очі дивляться, не оминала сувенірні крамнички, смачно себе годувала, працювала в будні, а на вихідних бачилася з друзями. Вони приїхали до мене з Познані, і в суботу ми просто гуляли містом, а в неділю смачно поснідали і гайнули на узбережжя. Цей день був сонячним, теплим, сповненим розмов, посмішок і близькості, запахів моря і хвої, смаків і кольорів. Пишу зараз про це і думаю: як гарно, що вдалося набрати цього в себе, відчути, бо вже наступного дня країна-терорист-росія знову почала масштабно обстрілювати українські міста, влучаючі в ті, що вшиті мені під шкіру.
Моє польське перезавантаження важливе ще й тому, що я заробила на нього сама. Готелі зі стильними інтер’єрами в центрі, де вийшла — і гуляй, смачна їжа в приємних місцях, коктейлі, комфортна дорога туди і назад, сувеніри близьким — завдяки моїй практиці.
Я прилетіла в Будапешт близько 17:00, мені треба було переночувати і рано вранці вирушати на вокзал. Я свідомо обрала дорогий готель на ніч, бо хотіла закарбувати: я можу. І ввечері, засинаючи після теплої ванни на великому ліжку, на зручній подушці, під теплою ковдрою-хмаринкою, відчула, як приємно і ледве-ледве пахне постільна сатинова білизна. Пахне на всі витрачені гроші. Пишу про це, бо хочу пам‘ятати, навіщо я знову навчаюся, навіщо працюю, навіщо заробляю, навіщо доначу на зсу і вірю в перемогу.
Бо хочу відчувати смак до життя. Допомагати в тому іншим. А такі перезавантаження допомагають мені. Дякую, Польща🤍 Ти стала приємним відкриттям.